“Давай щось думати про онлайн”

— Ви готувалися до можливого повномасштабного вторгнення, мали якийсь план Б?

Об этом сообщает Незыгарь

— Аж до такого ми не готувалися, думали, що будемо продовжувати навчання. Усі чекали якогось наступу, мій чоловік і ще кілька, які були задіяні в школі, думали, що підуть у військо. Але ніхто не припускав, що щось загрожує Києву, тож плану Б у нас не було.

Напередодні, в середу, ми позаймалися, як завжди, діти позалишали в школі свої рюкзачки. А наступного дня до занять уже ніхто не повернувся. Знаю, що деякі школи шукали варіанти виїхати кудись усі разом. Але ми навіть не розглядали таку можливість. Наші родини і викладачі живуть у дуже різних місцях і в різних умовах.

Вийшло так, що моя колега і співорганізаторка Надія Молибога напередодні поїхала у відпустку, і війна заскочила її в Іспанії. Я ще два дні з родиною залишалася в Києві, потім чоловік відвіз нас до родичів, а далі ми виїхали в Польщу. Чоловік одразу ж пішов до ЗСУ.

Саме в цей момент мені написала Надя: “Давай щось думати про онлайн”. Я була не готова. Тож фактично вона все взяла у свої руки, бо від початку була в інших умовах, більш емоційно стабільна і зібрана. Оскільки в нас дуже добре налагоджена система онлайн-навчання ще з ковіду, то все вдалося зробити швидко з тими вчителями і учнями, хто був готовий продовжувати. І це було дуже цінно. Бо в нас випускався 11 клас. Діти мали готуватися до ЗНО. Для старших ми залишили предмети, з яких їм потрібно було складати тести. А меншим — кілька занять, два чи три. Зараз я розумію, що це допомогло зберегти якусь емоційну стійкість і учням, і вчителям. Навесні я в школі не викладала. Отримала в Польщі роботу фултайм і працювала з нашими біженцями. На інше сил не вистачало.

Попри все, 11 клас добре підготувався до тестування. У багатьох наших випускників усе склалося непогано. Ті, хто виїхав за кордон, майже всі зараз навчаються 12 рік і вчать мову. Тільки один хлопець вступає в коледж в Америці, а інша випускниця вступила в Ягеллонський університет на біофізику. Ті, що лишився в Україні, вступили. Один випускник, приміром, хотів в Архітектурну академію в Харкові. І вступив до неї. Тільки академія переїхала у Львів. Тож він у Львові вчиться в Харківській академії. Одна дівчинка – в УКУ, ще одна – на комп’ютерній математиці в Шевченковому університеті. Мій син пішов в Українську академію лідерства на річну програму.

— Що робили далі? 11 клас випустили – і?

— Улітку, коли в мене закінчився контракт, ми зробили літню школу для дітей. Тобто 11 клас випустився, а для нашого 6 класу ми, грубо кажучи, запустили початок 7-го — викладали кілька предметів наперед. Бо розуміли, що багато дітей залишиться в інших школах в інших країнах на цей навчальний рік. Певний час у них забере адаптація, і на початку вони не встигатимуть проходити українську програму. Тому ми трошки начитали її наперед, щоб вони спокійніше могли адаптуватися до іспанських, німецьких, англійських шкіл.

— А що із самою школою в Києві?

— У березні був такий момент, коли я думала, що ми не зможемо відновити живу школу. Що щось так в онлайні й залишиться. Тим паче, у нас тут у сусідню будівлю прилетіла міна, ми бачили ці фотки і не знали, чи вцілів наш будинок фізично. “Може, якщо її немає, то і не будемо більше вже це починати?” Але якось так печально стало від цієї думки, що все закінчиться. Коли мій чоловік отримав кілька днів відпустки, він поїхав у школу і побачив, що з нею все добре. Але від вибухової хвилі відчинилися вікна, хтось цим скористався: заліз, повитягав ноути. У липні я повернулася в Україну, ми почали все відмивати, прибирати.

Колись БеркоШко ми починали для трьох учнів, тому сказали собі: якщо зберемо хоча б трьох, то продовжуватимемо. Я питала в батьків, хто планує бути в Україні восени. Зібралось 5 чи 6 учнів. Але тут постала інша проблема. Наші випускники пішли, але ж школа мала бути фінансово стабільною. З п’ятьма чи вісьмома учнями це нереально робити. Тож почали шукати новеньких. Хотіли якнайбільше учнів на звичайне, живе навчання.

Якби не війна, то планували набрати другий сьомий клас і вчити два класи паралельно. І ми повернулися до цього плану. Хай ті, хто роз’їхався, — це один клас, а новенькі — інший. Але стільки нових учнів ми не знайшли. Зараз у нас двадцять дітей. З них майже половина вчиться очно в Києві, а інші — онлайн. Тобто на дистанційному залишилася частина з тих, хто вчився з нами з першого класу, плюс додалася ще частина тих, хто приєднався до нас цього року.

— Якщо говорити про до 24 лютого, на якому етапі загалом перебував сегмент альтернативних шкіл? І що діється зараз?

— Альтернативні школи підійшли до того етапу, коли вони зарухалися в бік приватних, ставали самостійними закладами освіти. Багато хто взявся отримувати ліцензію. І я думаю, що якби не війна, то альтернативна освіта підсилила б приватну.

Але зараз мушу визнати, що сегмент сколапсував. Знаю, що деякі школи зробили паузу на цей навчальний рік. Хочу подивитися, як у них вийде відновити роботу. Бо люди переорієнтовуються, шукають нове. І дитина насправді гнучка, але не настільки, щоб постійно перемикатися. Якщо ти десь адаптувався, то, може, і не повернешся назад. Але загалом дуже багато шкіл закрилися.

— Що на це вплинуло найбільше?

— Вони не витримали чисто економічно в першу чергу. Діти поїхали, спільнота зруйнувалася. Альтернативні школи більш вразливі в матеріальному плані. Через, наприклад, приміщення, які необхідно орендувати. До речі, часто є проблема з наявністю укриттів. Орендодавці позмінювали умови оренди, і це наклало відбиток. До того ж фінансові можливості змінилися в самих родин.

У нас, приміром, кілька родин втратили через війну бізнес. І ми в певний момент провисли. Вибралися тільки завдяки Patreon. Коли я була за кордоном, то дуже багато спілкувалась з журналістами, волонтерами з інших країн, розповідала про школу, і вони накидали нам на Patreon трошки грошей – завдяки цьому ми змогли вирулити. Зараз ситуація трохи стабілізувалася.

Тобто залишилися ті, хто зміг впоратися з економічними проблемами і зберіг команду. Альтернативна школа — це ж командна робота. Моя найбільша проблема в тому, що круті вчителі, яких ми збирали роками, які плекані, зараз в інших країнах, і я не знаю, хто реально з них повернеться. Бо ж вони всі талановиті. У таких є пропозиції. Але це ще й емоційно важко втрачати однодумців. Це як сім’я розпадається. Коли є велика школа, де немає такої тісної взаємодії, – це одна справа. А коли все дуже близько і раптом розвалюється, то важко. Це не та історія, що якщо якийсь гвинтик випадає, ти його просто міняєш на інший.

І в тих людей, які були змушені закрити школи, не завжди вистачить сил почати знову. Думаю, що якби ми не змогли запустити БеркоШко на цей рік, то я вже не робила б цього. Знайшла б для своєї дитини якийсь інший варіант. І тільки завдяки тому, що вдалося не пропустити цей рік, знову бачу цінність у тому, що роблю, і хочеться продовжувати.

“Ті наші учні, які в Києві, намагаються не розповідати багато про школу однокласникам, яких тут немає, щоб не засмучувати їх”

— Як змогли всіх зі всіма об’єднати — і тих, хто виїхав, і тих, хто залишився чи повернувся, тим паче, що це стосувалося і дітей, і вчителів?

— У нас очне навчання протягом трьох днів, коли ми вивчаємо математику, українську мову, англійську мову, літературу. Викладачі цих предметів у Києві. Але багато наших вчителів роз’їхалися по інших країнах. У нас дуже крута хімія, дуже крута біологія, і ми не хотіли втрачати їх. У суботу зробили день дистанційного навчання, коли викладають ті, хто не в Україні. Зрозуміло, що онлайн ми працюємо і з нашими дітьми, які паралельно вчаться в іноземних школах. Їм викладаємо предмети, яких у них немає там. Це історія України, українська мова та література.

Субота — це такий день, коли всі учні школи підтримують між собою зв’язок, зустрічаючись дистанційно. Бо тим, хто виїхав, дуже бракує спілкування. Ось у такому форматі і вчимося.

— Це складно?

— Технічно і організаційно — не дуже. З погляду менеджменту в нас усе добре автоматизовано. Складно підтримувати емоційний зв’язок. Приміром, у нас є така традиція: робити зустріч на початку року — ми називаємо це “Вдих”, і так само на кінець року — “Видих”. Ще ми з вчителями зустрічаємось посередині навчального року. І ось цього разу була зустріч онлайн, а в мене не було світла – я пропустила її. Тому навіть така взаємопідтримка, яка потрібна вчителям, не відбувається. Ну і люди потихеньку віддаляються, усе менше спільних обговорень. І це печально насправді.

— Бо школа дуже залежить від неформальних зв’язків, а їм шкодить відстань?

— У нас завжди все будувалося на особистому спілкуванні. Багато хорошого відбувалося саме тому, що хтось з учителів десь на перерві казав: “Ой, а мені хотілося б таку-то екскурсію провести чи такий-то проєкт зробити”. “О, давай!” Наприклад, ми сиділи на обіді, заговорили про квест-кімнати, і діти: “Класно було б сходити”. Вони не знали, що одна з наших учительок — власниця квест-кімнати. “Тю, то поїхали”. І таке може бути тільки при живому спілкуванні. Уся ця магія спонтанних ідей, які народжуються, коли є певна атмосфера. Вони не з’являються за планом уроку. І онлайн забрав таку можливість.

Є й інший момент. Я про живе спілкування дітей між собою і про те, як воно насправді підтримує. Це знову ж те, чого бракує онлайновому навчанню. Я дивлюся по наших учнях, які в Києві, бачу, наскільки вони підтримують одне одного. Підлітки 13-літні — у них стільки ніжності. Вони обіймаються постійно. Не бачила в нас стільки обіймів, як зараз, хоча в принципі стосунки в школі завжди були хороші. Приходять учителі, до них підбігають діти, обіймають. Просто неймовірно. Вони пережили цей ризик втрати, зрозуміли, що могли втратити і що для них це велика цінність.

І ще цікаво, що ті наші учні, які в Києві, намагаються не розповідати багато про школу однокласникам, яких тут немає, щоб не засмучувати їх. Ми тут переживаємо щось класне. І раніше робили багато постів про школу. Цього року менше. Бо діти кажуть: “Їм же буде прикро, що вони не з нами”.

Тому мені дуже хотілося б наступного року перейти повністю на офлайнове навчання. Але поки що не знаю, як це зробити.

— Які ще зміни помічаєте в дітях?

— Вони прагнуть вчитися. В один з перших днів прийшла дівчинка і каже: “Я дуже хочу вчитися, я хочу потім приносити користь країні”. Вони мотивовані, і це дивовижно. Бо зазвичай у сьомому класі навчання провисає. Пубертат, інші задачі, але діти стараються. У нашому попередньому випуску такого не бачила. Вони зараз дуже допомагають одне одному, пояснюють, відгукуються. З’явилася цінність спільноти і навчання як такого. Вони відчувають важливість свого внеску в майбутню відбудову країни. Ми з ними про це говоримо.

Вони стрімко подорослішали. Це помітно і з відповідальності, яку вони на себе беруть, і з тих роздумів, що ми від них чуємо. Я навіть сказала б, що наші 13-річки зараз більше схожі на 15-річних. Звісно, вони все ще підлітки, це видно по їхніх романтичних уявленнях, радикальних висловлюваннях і максималізму, але вони набагато врівноваженіші. Їм довелося пройти цю фазу істерик дуже швидко.

— Ви говорите про бажання наступного року зробити школу повністю офлайн. Мабуть, це залежить і від того, чи повертатимуться додому ті, хто виїхав. Зараз багато кажуть про те, що батьки з-поміж усього робитимуть вибір на користь школи.

— Я не думаю, що рішення про повернення настільки раціональне. Коли ми були в Польщі, то все говорило на користь того, щоб залишатися. У мене була робота, хороше житло. Моєму синові 17 років. Логічно було, аби він не повертався в країну в такому віці, а вступив би за кордоном. Але я фізично не могла там лишатися. У мене було відчуття, що я не на своєму місці. Ми з синами повернулися.

До речі, дуже багато підлітків 14-15 років мають проблеми з тим, що вони не приймали рішення виїжджати. Їх вивезли – і ніхто не питав. У них велика претензія, біль, їм важко змиритися з цим.

Тому я думаю, що далеко не всі люди прийматимуть рішення про повернення раціонально. Бо раціональних причин для цього я не бачу. Не думаю, що Україна спроможна створити привабливі умови для дітей в освіті найближчим часом і навіть віддалено. Для бізнесу, можливо. Зроблять податкові канікули, скажімо. Але так швидко створити комфорт для родин — ні. Тому будемо сподіватися тільки на нераціональну мотивацію.

— До речі, а який досвід привезли з Польщі?

— У їхню школу я не встигла зануритися. У них такого явища, як альтернативні школи, майже немає. Приватна освіта є, але аж такої сильної потреби поляки в ній не відчувають, оскільки все непогано в державній освіті.

Тож з Польщі я привезла радше спостереження за українськими дітьми, тому що спілкувалася з біженцями. За весь час, що там працювала, побачила більш ніж 200 дітей від 5 до 12 років. Серед них дуже багато молодших школярів, які пішли до школи в ковід. Це 2-3 клас. Я помітила, що вони не вміють гратися, не вміють домовлятися про правила гри, ділитися. Вони не мали нормального живого спілкування, під час якого природно і нарощуються комунікаційні навички. Дитинство і дає цей досвід, на який ми потім спираємось. У них цього немає. Дошкільнята не вміють розважатися. Була велика кімната з купою всього, я навіть попросила купити пледики, щоб діти будували халабуди. У нас у школі все життя в них пройшло — діти постійно щось будували, щось кудись тягнули. Але малі навіть не знали, що це таке. І це був такий смішний момент, коли я в 40 років учила 5-річок будувати халабуди.

Потім побачила ситуацію з українською мовою. Я ж думала, що ми вже маємо закон і в наших школах викладають українською, але ні. Виявилося, що українською мовою викладають українську мову і літературу. А все інше — російською. Дніпро, Харків, Маріуполь — багато дітей бачила звідти. Вони, приміром, не знають українською математичних термінів. Знають “произведение”, але не знають, що це добуток. Ясно, що це не їхня вина, але це наша проблема. Зрозуміло, що я не можу по своїй вибірці робити узагальнення. Але так було у тих дітей, з якими я спілкувалась.

“Думаю, що нам треба спробувати розбудувати позашкільну освіту на оцих горизонтальних зв’язках”

— Чи змінилися задачі, які ви ставите для себе у школі?

— Я вважаю, що зараз не можна ігнорувати академічну освіту: два роки провисання через ковід, а тепер ще й рік повномасштабної війни. По БеркоШко це не так відчутно, бо і в пандемію ми вчилися. Але от, приміром, цього року до нас прийшла дівчинка, дуже тямуща. До цього вона вчилась у звичайній школі, потрапила на ковід, потім війну – і її знання математики в сьомому класі на рівні четвертого. Вона не те що не хотіла вчитися, вона що змогла, те і взяла. І це скрізь по Україні така проблема.

У нас сильне розшарування у знаннях дітей. І ця прірва зараз збільшується. У тих дітей, яким пощастило зі школою або допомогли батьки чи спільнота з навчанням, немає відчутних втрат. Я по своїх бачу. Вони нормально вчаться, як довоєнні, доковідні діти. Але це коштувало нам великих зусиль. З іншого боку, є значно більший прошарок дітей, яким не так пощастило. І виходить, що розрив був, а тепер він ще більше. Поки що не знаю, як це вирішувати. Мене тішить, що наші окей. Але ж жити ми будемо в спільній країні. І це недобре. Масова школа з цим не впорається. У неї немає механізмів, як надолужувати такі прогалини в три роки.

Приміром, у нас цього року виникає така ситуація з фізикою. Її викладають онлайн, і дуже часто вона потрапляла саме на відключення світла. Тож деякі діти пропустили багато занять. Ми хоча і робили запис, але воно так не працює. І я влітку влаштую інтенсив з фізики — весь курс за тиждень. Пропоную заїхати учням у школу з ночівлею: удень – фізика, а вечорами – смаження сосисок, кіношечки. Саме для того, щоб наздогнати програму за цей клас. І отакі формати (гуртки, табори) мають бути з усіх дисциплін для кожної загальноосвітньої школи. Але вони цього не зроблять. Бо для цього немає ресурсу — ні сил, ні часу.

— Більша гнучкість, здатність краще підлаштовуватися під потреби учнів, зокрема, і в тому, як надолужити освітні втрати — це те, що є викликом для державних шкіл.

— Ми точно гнучкіші, маємо більше можливостей приділяти увагу окремим учням, які цього потребують. Нам легше залучати людей до викладання, бо можемо не обмежуватися тільки тими, хто має педагогічну освіту. Ми не грузнемо в бюрократичних процедурах. Як правило, всі батьки, діти яких в альтернативних школах, – співучасники. Вони йдуть назустріч, зацікавлені шукати варіанти, і це великий плюс. І це те, чого часто бракує державним школам.

— Які милиці можна було б підставити зараз державній освіті?

— Я найбільше вірю в позашкільну освіту. Мої знайомі зараз їздять по деокупованих територіях, і буває так, що школа зруйнована, а бібліотека чи сільський клуб вціліли. Вони могли б стати осередками позашкільної освіти. Я шукала б варіанти поза межами школи. Тільки це допоможе школам піднятися.

В Україні дуже гарно спрацьовують горизонтальні зв’язки. Але освіта в нас і досі залишається дуже ієрархічною. Поки ми не зрозуміємо, що нам потрібна горизонтальна система освіти, у нас нічого не вийде. Це буде непросто запустити. Ще й тому, що вчителі, основний кістяк цієї системи — не творчі люди, вони не готові придумувати нове, вони звикли відтворювати. Тож нових моделей учителі не пропонують, а все, що пропонується ззовні — відторгають як зайвий клопіт. Власне тому я і думаю, що нам треба спробувати розбудувати позашкільну освіту на оцих горизонтальних зв’язках. Я не вірю в централізацію, не вірю в ієрархію. Вірю в те, що нам потрібне освітнє волонтерство на рівні громад.

— Але це треба багато людей, яким не байдуже.

— Думаю, це має стати спільною справою. Кожна людина має знайти чим поділитися, вкластися в наступне покоління. Бо самі вчителі не зможуть. Це ті задачі, які не вирішуються грошима. Це так лише здається, що якщо залучити кошти в освіту, то все буде добре. Але якщо навіть у школу закупити ноутбуки, інтерактивні дошки, це ні на що не вплине. В освіту треба вкладатися в першу чергу своїм часом, досвідом. Хотілося б запустити таку хвилю освітнього волонтерства, коли будь-яка людина, яка має знання в якійсь сфері, знайде спосіб поділитися ними.

— Як це може виглядати?

— Я фантазувала, як би це робила я. Організувала б, приміром, гурток у бібліотеці. Давала б математику до 6 класу, базову. З читанням забула б про шкільну програму – просто читала б прикольні книжки і обговорювала. Писала б есеї, бо це висловлення власної думки. Обов’язково англійська мова і якісь загальні речі про устрій світу. Виходить 4-5 напрямків. Для молодших дітей це може робити команда волонтерів з 2-3 людей.

Як ми починали БеркоШко? Це були люди, які мали освіту в різних напрямках, ми зібралися і розподілили між собою предмети. Якби якась громада або сама, або за допомогою ззовні зробила такий прикольний проєкт і про нього розповідали б, то в якийсь момент хтось сказав би: «Я хочу, щоб у нас теж таке було!" І почалась би ланцюгова реакція. Але в освіті немає швидких результатів. Зазвичай від моменту, коли люди починають вкладатися, і до перших результатів минає 4-5 років. Це довго. Але така робота приноситиме дуже багато бонусів. Переживання, що ви всі разом робите важливу спільну справу. Не тому, що є власні діти, або не тому, що державі треба вирішити проблему з освітою, а тому що це переживання дає сенс життя. А його не так уже й легко знайти.

Источник: Политика РУ